Подвиг письменника

Подвиг письменника

Півстоліття зустрічають його люди в Лебедині й навко­лишніх селах: колись молодо­го та ставного, а тепер сивого,мов голуб... Йде він неквапливою ходою й нічим, здається, не вирізняється з-поміж тутешніх. Йде задума­ний, тихий... Йде у свій Буймир, що знаходиться десь у сизому тумані поблизу Лебедина, між лісами та яругами, тамстоять могутні тополі узбіч шляху, летючі зорі осявають яблуневі сади над крутоберегим Пслом; там він знає, либонь, кожного з пелюшок, як і батьків цих дітей. Той Буймир сповитий легендами, й люди у ньому пісенні, тямущі та працьовиті. Недільного дня зодягаються вони у святне цвітнІ парубки Й дівчата вигадують усілякі забавки або йдуть у танок...

Де ж воно, те село на географічній карті? Не знайдете. Але ми багато разів бували в ньому, бачили його минуле й сьогоднішнє. І завжди за провідника та оповідача правили нам книги письменника, котрий майже все своє творче життя пов'язав із Сумщиною, зокрема з Лебединським районом, куди вперше завітав на початку 20-х років і відтоді став тут не дозвільним гостем, а спостережливим трудівни­ком невтомного пера.

Письменник до цього осе­ляв своїх героїв у Буймирі поблизу Лебедина. Але справ­ді художній літопис села роз­почався романом «Чужу ниву жала». Ті ж перші книги Костя Гордієнка тепер хіба що підка­зують нам, що митець постійно мав на оці Буймир і виношував великий задум: показати на його тлі реалістичні сцени із життя українського селянства початку XX століття, заро­дження й розгортання револю­ційної свідомості, боротьбу за землю й волю, колективіза­цію.

Відтак на романах про Буймир можна простежити, якими шляхами йшло селян­ство до заповітної мети, як складалися долі представни­ків різних соціальних станів. Роман «Чужу ниву жала» добре відомий читачам. Він здобув визнання широкого за­галу. А все ж, як до будь-якої прекрасної книги, до нього хочеться раз по раз звер­татися, бо актуальність його неперехідна, оскільки в основі лежить глибинна правда.

Письменник талановито віддзер­калив Буймир напередодні 1905 року та після царського «маніфесту». З великою ху­дожньою силою змальовано образи незаможників Захара Скиби та його сина Павла, Грицька Хріна, дівчини Орини, старшини Калити й ста­рости Мороза... Бідніші селяни під впливом таких агітаторів, як майстер Нарожній, а надто самого життя, поступово ос­мислюють своє становище і усвідомлюють, що за «свобо­дою не з поклоном ходять, не просять, лише силою беруть...». Всі вони, принаймні більшість з них, мали своїх прототипів на Сумщині, списані вони з натури, як і події, щовідбува­ються у романі та невмирущими є Павло Скиба й Орина, український народ... До речі, про Орину. Образ її належить до найбільших досягнень письменника, він став класичним. Її образ від­дзеркалив долю багатостраж­дального українського жіноцтва минулої доби. Орині при­таманні найкращі людські ри­си: чесність і добрість, пра­цьовитість і здоровий глузд. Скоряючись волі батьків, вона стає жінкою нелюба, ненавис­ного їй шолопая, зазнає ней­мовірних знущань та прини­жень від свекра й свекрухи, врешті полишає куркульське гніздо, сподівається, що свя­щеник зрозуміє її. Але сільський піп, блюдолиз багатіїв, погрожує Орині ка­рою. Як спалиш на собі, каже, те весільне вбрання, у якому вінчалася, тоді розлучу. Так гине віра і в бога. Свою волю жінка знаходить у громад­ських справах, революційній боротьбі.

Знову в Буймир приводить нас письменник у повісті «Дів­чина під яблунею». Кінець 30-х років. Тут тепер колгосп «Чер­воні зорі». Колись Орина зма­галася за волю жіноцтва, за рівні права з чоловіками. Ті мрії збулися за радянських ча­сів. Просту дівчину Теклю, за порадою голови колгоспу Ус­тина Павлюка, обирають на бригадира. Та поки що не всі ймуть віри, що жінка зможе керувати великим загоном хліборобів, на зборах лунають кпини та глузування. Насмі­хаються також над Марком, який став дояром. По деякім часі вони, кожен на своєму місці, - здобуваються слави. Марко нагороджений орденом, Текля — медаллю.

Читаючи цю оповідь, ми не­самохіть пригадуємо аналога. Подібне ж діялося в Токарях-Бережках, сьогоднішньому кол­госпі ім. Леніна. Справді-бо, чи не з відомого на Сумщині дояра Івана Хобота змальо­вано Марка? Зрештою, йдеть­ся не про копіювання дійс­ності, а творче осмислення її, узагальнення...

А кого ми упізнаємо в Ус­тинові Павлюкові, голові кол­госпу, який заявляє, що госпо­дарник без власної ініціативи — ніщо? Який просить, аби ним поменше опікували згори, бо він сам краще розбереться, що й до чого? Таких, напевно ж, багато...

Останнім романом Костя Гордієнка про Буймир є кни­га з однойменною назвою. Ко­ли читаєш її, здається, що на­писана вона «на єдиному по­диху», так легко пропливають картини, так ба­гато в ній непідробної поезії. Над Буймиром — лихоліття війни. Марко, за наказом Павлюка, жене корів на схід. Потім потрапляє до партизанського загону очолюваного батьком Теклі — Мусієм За­вірюхою. Більше — половини книги присвячено бойовим ді­ям народних месників. Ці розповіді скидаються на ко­роткі новели...

Кость Гордієнко свій літе­ратурний шлях розпочав п'ят­десят років тому. Власне, як у газеті «Сільськогосподар­ський пролетар» було видру­кувано оповідання «Весняний час». Відтоді майже щороку з'являлися його нові твори: «Федько» (1925), «Червоні ро­си» (1926), «Автомат» (1928), «Славгород» (1929)... Написа­но понад 30 книг. Але в тво­рах про Буймир сконцентрува­лося все найкраще, чого досяг він як художник і публіцист. Письменник силою творчої уяви подарував читачеві цілу низку яскравих народних ха­рактерів, цікавих колоритних образів: селянських ватажків, фундаторів колгоспного руху, партійних керівників, героїв-партизан, жінок.

Кость Гордієнко збагатив українську літературу знач­ними художніми цінностями. Мова не лише про створені ним образи, які, безперечно, й самі собою могли б стати ок­расою будь-якого письмен­ства. Як і кожен великий ми­тець, Кость Гордієнко приніс самобутній стиль, свіжі форми вираження нових явищ соці­ального життя. Завдяки йому сотні виразів, уживаних лише на Сумщині — соковитих, об­разних і точних — влилися в річище загальноукраїнської лі­тературної мови. А скільки поетичної рельєфності, на­приклад, у таких фразах: «ко­ні заіржали, аж дерева затрі­щали», «дні заслано чорним цвітом», «закувала її зозуля», «рукави хоч припічок замітай», «розчахнувся умом», «ог­рійне сонечко». ...А відтак, як напевне, й усі щирі шануваль­ники творчості Костя Гордієн­ка, не приховуємо своєї втіхи з присудження йому Держав­ної премії УРСР імені Т. Г. Шевченка 1973 року за три­логію «Чужу ниву жала», «Дівчина під яблунею», «Буймир».